Захисник «Азовсталі», ветеран війни Олександр Деменко намагається рідше згадувати російський полон. Він довгих 20 місяців перебував в ув’язненні, де його рятували тільки гумор і віра в те, що рано чи пізно він повернеться додому — до рідної України, яку захищав з перших годин повномасштабного вторгнення росії і продовжує захищати вже як голова громадської організації «ЛГБТІК+військові за рівні права».
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Олександр Деменко розповів про вихід з «Азовсталі», найважчі дні у полоні, своє кохання та найбільшу мрію.
«На жаль, для цього потрібні були жертви»
— Олександре, ви з партнером Артуром стали частиною потужного танцювального номера на підтримку наших ветеранів під час благодійного випуску телепроєкту «Танці з зірками».
ВІДЕО ДНЯ
— Так, мене запросив продюсер Володимир Завадюк, який також є ЛГБТІК+активістом. Пізніше вирішили, що ми з Артуром будемо танцювати в парі. Я вже мав досвід, бо колись давно займався бальними танцями. Тому вийти на паркет для мене не було вкрай складно. Але насправді це не було зроблено для видимості мене — як особистості. Це важливий меседж — про інклюзію, те, що представники ЛГБТІК+спільноти зараз воюють, разом з гетеросексуалами захищають країну і є невідʼємною частиною нашого суспільства.
— Він спрацював?
РЕКЛАМА
— Судячи з коментарів у соціальній мережі після нашого виступу, так. Я був вражений тим, як зменшилася кількість хейтерів. Багато людей розуміють, що ми не погані, не хворі. Ми разом з іншими працюємо, відпочиваємо, волонтеримо, воюємо і, на жаль, наші представники гинуть на фронті.
Олександр зі своїм партнером Артуром стали частиною потужного танцювального номера на підтримку наших ветеранів на проєкті «Танці з зірками»
— Виявилось, що за час повномасштабного вторгнення ставлення до спільноти стало толерантнішим.
РЕКЛАМА
— І це саме так. За цей час наша організація стала розповідати про представників, які воюють, віддають своє життя, захищаючи Україну. Ми стали «видимими». Ми ведемо унікальний реєстр представників спільноти, які зараз знаходяться в зоні бойових дій, а також полеглих. Через сильні історії учасників спільноти, їх бойовий шлях, через культурні «продукти» ми доносимо інформацію, яка змінює ставлення багатьох. На жаль, для цього потрібні були жертви…
— Чи можете сказати, скільки людей спільноти зараз на фронті?
— Спільнота ЛГБТІК+військових зараз налічує близько 700 осіб. Це геї, лесбійки, бісексуали та трансгендери — ті, хто знаходиться на військовій службі. Але не всі відкриваються, хочуть, щоб про них знали. Ми підтримуємо тих, хто наважується на камінг-аут. Це сміливий, мужній крок заявити про себе у такі часи.
«Наш штаб-сержант перед виходом в полон застрелився»
— Як це було у вашій особистій історії?
РЕКЛАМА
— Дуже поступово. Коли я звільнився з полону, працював над тим, щоб затвердитись в медіапросторі як особистість — захисник Маріуполя, «Азовсталі», який пройшов полон. І вже маючи під ногами такий міцний «ґрунт», почав трохи відкриватися суспільству, як квір-особа. Остаточний камінг-аут зробив під час подкасту зі штурмовичкою Оленою Риж. Влітку 2025 року мій партнер зробив мені пропозицію, і це співпало з тим, що мене обрали новим головою громадської організації «ЛГБТІК+військові за рівні права».
«Коли я звільнився з полону, працював над тим, щоб затвердитись в медіапросторі як особистість — захисник Маріуполя, “Азовсталі”, який пройшов полон», — розповів Олександр
— Що відчули, коли відкрилися?
— Полегшення. Від того, що я можу бути самим собою та ні від кого це не приховувати.
— Коли ви воювали і потім, у полоні, побратими не знали?
— Кілька моїх побратимів знали, але це не було публічно. Заявити в полоні, що ти — гей, тим паче в полоні росіян, — це стати самогубцем.
— Буває, що згадуєте полон?
— Насправді я дуже «пропрацьований» у цих своїх спогадах. Часто згадую полон просто через якісь побутові штуки. Але частіше, звісно, з побратимами, з якими пройшли цей спільний досвід. Багато що згадується з гумором, посмішкою. Наприклад, як ми ділили шматок хліба на п'ятьох. Просто інколи не віриш, що то було з тобою.
— Про що ви тоді, у полоні, мріяли?
— Це були дуже прості, побутові речі — помитися в душі, поїсти, одягнути чистий одяг, нормальне взуття. І, звісно, побачити рідних. Кожен день були моральні приниження, фізичний тиск…
— Під час знаходження на «Азовсталі» ви отримали поранення. У полоні вам надали медичну допомогу?
— Для таких питань обиралися медики серед самих військовополонених. Звісно, належного медичного обслуговування не було взагалі. Пам'ятаю, у мене була ангіна, дуже висока температура і я просто вмирав. З ліків було тільки дуже «обільное пітье». І то, воду ми набирали дощову: в нас протікав дах, і ми могли її пити.
— Що вас тоді тримало?
— Я завжди знав, що рано чи пізно мене обміняють, і це тримало. А ще підтримував гумор. Ми обговорювали всі теми й жартували. Було складно, але разом ми витримали.
«Перебуваючи у полоні, я завжди знав, що рано чи пізно мене обміняють, і це тримало», — розповідає ветеран
«Наша спільнота — невід'ємна частина українського суспільства»
— Кажуть, у важкі моменти організм мобілізується.
— Є таке. Він наче мобілізує всі свої внутрішні ресурси, щоб витримати стрес. Після полону я пройшов якісне лікування, але у мене залишилися питання щодо ментального здоров'я. Після майже двох років. Я почав працювати, й багато що мене стало тривожити, рівень стресу почав зростати… Я звернувся по допомогу, почав приймати антидепресанти.
— Ви мали можливість поїхати за кордон, але цього не зробили…
— І зараз можу поїхати. Але за що я тоді воював?! Я воював за світле майбутнє моєї країни, за економічну стабільність. Поїхати відпочити, подорожувати — можливо. Зараз, до прикладу, збираюсь у Францію. Такі подорожі — завжди ще й зустрічі з міжнародними партнерами.
— Що має у майбутньому змінитися для ЛГБТІК+спільноти?
— Нещодавно з'явилася новина, що проєкти законів про криміналізацію злочинів на ґрунті ненависті і про цивільні партнерства були додані в «дорожню карту» для вступу в Євросоюз. Вони мають бути ухвалені найближчим часом. Ми дуже сподіваємось на це, бо закони важливі для спільноти, вони дають можливість внести зміни до дисциплінарного статуту ЗСУ, щоб унеможливити дискримінацію людей ЛГБТІК+ у війську. На жаль зараз ми фіксуємо такі прояви саме за ознаками гендерної ідентичності. У суспільстві ще багато гомофобів, і вони тільки чекають, що ти припустишся помилки. ЛГБТІК+спільноті треба весь час доводити, що ми сильні, незламні й такі самі, як гетеролюди.
«Нам треба весь час доводити, що ми сильні й незламні», — пояснює Олександр
— Ваша особиста історія з Артуром має закінчитися весіллям?
— Звісно. Ми можемо зробити й символічне весілля, але все ж таки чекаємо та робимо все для того, щоб ухвалили закон.
Про що ми з Артуром мріємо? У мене після полону дуже сильно змінилися цінності. Не мрію про «золоті гори». Мрію про сталий авторитет у суспільстві для себе й партнера, економічну стабільність, яка задовольнить базові потреби та трохи більше. Але перш за все мрію про Перемогу. А також про те, щоб наша спільнота була невід'ємною частиною українського суспільства, долаючи стигми, що геї чи лесбійки не можуть бути патріотами. Бо це зовсім не так…
Проєкт «Без ярликів» створений за підтримки гранту Фонду польсько-німецького співробітництва.
Раніше військовий та активіст ЛГБТІК+спільноти Дмитро Гаврилюк розповів «ФАКТАМ» про виклики під час повномасштабного вторгнення.
Видеонаблюдение в Одессе
